Чи мають тварини культуру?

Чи мають тварини культуру?

Існує багато визначень поняття культури, проте чи не в кожному з них її носієм незмінно виступає людина. Але чи можемо ми говорити про наявність культури у інших тварин? На це досить просте, на перший погляд, але спірне питання, відповідає доктор біологічних наук Жанна Резнікова.

Тварини в природних умовах використовують три джерела знань: спадково обумовлені програми поведінки, індивідуальний досвід і соціальну поведінку, яка базується на наслідуванні. Передачу поведінкових ознак з покоління в покоління негенетичним шляхом генетик Михайло Лобашов на початку 1960-х років назвав «сигнальною спадковістю». В наші дні, коли накопичилось безліч відомостей про наслідувальну поведінку тварин, поширення і вкорінення будь-якої нової моделі поведінки в угрупованні тварин називають «поведінковою традицією». Класичними прикладами стало поширення в Англії серед синиць вміння розкльовувати кришки молочних пляшок і пити вершки, а також звичай відмивати від піску батат в морській воді у японських макак. Відомо навіть ім'я першої мавпи, яка більше 60 років тому поклала початок цього звичаю. Цю мавпочку-інноватора спостерігачі назвали Імо, що японською означає «картопля».

Поведінкові традиції описані у різних видів мавп, птахів, китоподібних і інших тварин, здатних до складної психічної діяльності. У наших найближчих родичів — антропоїдів — були виявлені не поодинокі традиції, а справжні «вогнища культури», тобто цілі комплекси традицій. У шимпанзе виявлено 39 моделей поведінки, які різняться в чотирьох просторово розділених популяціях. Представники різних «культур» по-різному використовували знаряддя для добування їжі і води, у них відрізнялись ритуали залицяння і способи спорудження укриттів. У орангутангів дослідники виділили 24 моделі поведінки, які розглядають в якості культурних варіантів. Серед них — використання гілочок в якості знарядь, листя як парасольок і губних гармошок, а також як «серветок» і «рукавичок», що захищають губи і пальці від колючок і отрут. Тому, якщо визначати «культуру» у тварин як суму поведінкових традицій, переданих негенетичним шляхом, відповідь на запитання «чи є у тварин культура?» буде позитивною.

Проте досі залишається неясним, які фактори сприяють і які перешкоджають поширенню нових форм поведінки в співтоваристві. Чому, якщо шимпанзе можуть передавати з покоління в покоління нові корисні звичаї, вони досі сидять голі під дощем? Справа в тому, що тварини спостерігають за поведінкою своїх родичів-винахідників, але не поспішають їх наслідувати. Так, близько 40 років тому відомий приматолог Джейн Гудолл звернула увагу на те, що в угрупованні мавп, які не використовували кам'яні знаряддя, з'явились свої «лускунчики» — два молодих самця, які вправно орудували камінням. Дослідниця припустила, що через кілька років таких умільців в популяції стане більше. Однак цього не трапилось, і «лускунчиками» члени цього угруповання так і не стали.

Можливо, вроджена схильність до засвоєння різних форм поведінки в даному випадку виявилась різною в популяціях шимпанзе. Це стосується й інших форм поведінки у різних видів тварин. Тому одні поведінкові моделі поширюються порівняно легко, а інші вмирають разом з їх «винахідниками». Різноманітні експерименти дозволяють припустити, що, для того щоб нові форми поведінки вкоренились і передавались з покоління в покоління шляхом сигнальної спадковості, члени угруповання повинні мати окремі «заготовки» моторних стереотипів, які мають спадкову складову. Можна припустити, що генетична схильність — кращий «вчитель» для тварин, принаймні для багатьох з них.